Спадкування за новим Цивільним кодексом України

На найбільш ранніх стадіях свого розвитку держава прагнула прибрати до рук якнайбільше майна. Одним із джерел його придбання стала конфіскація майна померлого. Але держава швидко усвідомила, що найприроднішим спадкоємцем є родич померлого. З цього моменту почало формуватися нормативне регулювання спадкування. За наших днів цей інститут цивільного права досить розвинутий, і авторам нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК) потрібно було тільки «творчо опрацювати» наявний та усталений досвід радянських часів, поєднавши його з найбільш вдалими новелами права розвинутих країн.

 

Спочатку розберемося з основами. Під спадкуванням новий ЦК розуміє «перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців)» (ст. 1216 ЦК). Як бачимо, до спадкоємця переходить не майно, а лише права на нього. Крім прав на майно, до спадкоємця переходять і інші права. Наприклад, емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб) може передаватися за спадкуванням (ч. 2 ст. 407 ЦК). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини та не припинилися в результаті його смерті. Останнє зауваження є досить важливим, оскільки деякі права та обов'язки зі смертю фізичної особи припиняються. Так, право на особистий сервітут припиняється у зв'язку зі смертю особи, на користь якої його було встановлено (ст. 406 ЦК).

 

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, нерозривно пов'язані з особою спадкодавця (ст. 1219 ЦК):

 

1)      особисті немайнові права (наприклад, право на згадку як автора винаходу);

2)      право на участь у товариствах і право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3)      право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4)      права на аліменти, пенсію, допомогу чи інші виплати, установлені законом;

5)      права та обов'язки особи як кредитора чи боржника, якщо такі права та обов'язки нерозривно пов'язані з його особою.

 

Юридичний механізм спадкування «запускається» у двох випадках:

 

 

Тепер поговоримо, кого закон називає «спадкоємцями». Спадкоємцями за заповітом та за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця та народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (ст. 1222 ЦК). Як бачимо, якщо заповіту немає і спадкування здійснюється за законом, спадкоємцями можуть бути лише фізичні особи. Якщо ж заповіт було складено, успадкувати можуть підприємства, держава, установи та організації (у тому числі й міжнародні).

 

Потурбувався новий ЦК і про те, хто не може успадкувати (ні за законом, ні за заповітом):

 

 

ЦК не встановлює особливих процедур для спадкування землі. Виняток становлять випадки, коли земля якимось чином «прив'язана» до іншого майна. Наприклад, до спадкоємців житлового будинку, інших будівель і споруд переходить право власності чи право користування земельною ділянкою, на якій їх розміщено (ч. 2 ст. 1225 ЦК).

 

Частина у спільній сумісній власності успадковується на загальних підставах. При цьому навіть немає необхідності виділяти її в натурі (ст. 1226 ЦК). Можна, наприклад, просто написати в заповіті, що «все майно (рухоме та нерухоме), що належить мені на праві спільної сумісної власності, заповідаю...». І після смерті заповідача спадкоємець уже сам займатиметься питаннями виділення заповіданого йому майна, можливими спорами тощо.

 

Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцю, але не були ним отримані за життя, передаються членам його сім'ї, а в разі їх відсутності входять до складу спадщини (ст. 1227 ЦК). Ось тільки закон не уточнив, яким членам сім'ї усе це віддавати. Поняття «член сім'ї» визначено у ст. 3 Сімейного кодексу України: «Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки». Тільки ось незрозуміло, кому саме віддавати зазначені вище суми? Добре, якщо в сім'ї злагода, а якщо ні? Як ці гроші ділити, щоб було справедливо? ЦК відповіді на це запитання не дає. Отже, роботи судам додасться...

 

Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Якщо ж після цього власник рахунка склав заповіт, яким призначив нового спадкоємця рахунка, заповітне розпорядження банку втрачає свою чинність. Те ж відбувається і в разі, якщо в такому заповіті заповідач розпорядився своїм майном повністю («усе моє майно заповідаю...»).

 

Страхові виплати (страхове відшкодування) успадковуються на загальних підставах. Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на отримання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини (ст. 1229 ЦК).

 

До спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцю в договірних зобов'язаннях. Також спадкоємець набуває права вимагати від боржників померлого неустойку, якщо її було присуджено йому при житті боржника (при тій швидкості виконання рішень суду органами Державної виконавчої служби така ситуація цілком імовірна).

 

До спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яку було заподіяно спадкодавцем. Якщо суд за життя спадкодавця присудив стягти з нього неустойку чи моральну шкоду, ці платежі також має бути здійснено спадкоємцями. Закон, щоправда, обмежив розмір відповідальності спадкоємців стосовно майнової та моральної шкоди вартістю отриманого ними в результаті спадкування рухомого та нерухомого майна. А з приводу неустойки (яку потрібно платити незалежно від того, скільки спадкоємці отримали за заповітом) закон дозволив спадкоємцям звертатися до суду з позовами щодо зменшення розмірів неустойки. Ось тільки закон не зобов'язав суд зменшувати неустойку...

 

Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які було здійснено одним із них чи іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

 

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК). З цього визначення випливає насамперед те, що заповіт може дати лише заповідач особисто. Ніхто інший («від імені та за дорученням») не має права зробити заповіт (див. також ч. 2 ст. 1234 ЦК). Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК). Інакше кажучи, неповнолітні (за винятком тих, які за законом набувають повної дієздатності до повноліття), особи з обмеженою дієздатністю (наркомани, п'яниці, яких у судовому порядку визнано такими), недієздатні (психічнохворі та ін., щодо яких є відповідне рішення суду) не мають права заповідати.

 

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин (ст. 1235 ЦК). Заповідач може призначити спадкоємцями і юридичних осіб (будь-яких), державу (будь-яку). З викладеного вище випливає також, що, маючи право призначити спадкоємців, заповідач має право позбавити спадщини тих, хто на неї розраховує (членів сім'ї, родичів). Винятком із цього правила є особи, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (удівець) та непрацездатні батьки успадковують незалежно від змісту заповіту половину частини, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом (ст. 1241 ЦК)).

 

Заповідач має право зробити в заповіті заповітний відказ. Це така умова, від прийняття якої спадкоємцем залежить, чи отримає він майно за заповітом. Так, на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира чи інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними (ст. 1238 ЦК). Якщо ж спадкоємець із такою умовою не згоден, то в цій частині він успадковувати не може і майно переходить до складу спадкової маси для спадкоємців за законом або іншій особі (якщо заповідач передбачав, що спадкоємець може не прийняти заповітний відказ, і застеріг у заповіті на цей випадок іншу особу). Заповідач може зобов'язати спадкоємця вчинити певні дії немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця та форми здійснення ритуалу поховання. Заповідач може зобов'язати спадкоємця вчинити певні дії, спрямовані на досягнення суспільно корисної мети.

 

Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування в особи, яку призначено в заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання в певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Важливе зауваження – умова, визначена в заповіті, має існувати на час відкриття спадщини (ст. 1242 ЦК). Заповіт з умовою відрізняється від заповітного відказу тим, що перший вимагає наявності певної умови на момент смерті заповідача, а другий – виконання певних дій уже після відкриття спадщини.

 

Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (ст. 1243 ЦК). Особливістю такого заповіту є те, що після смерті одного з подружжя такий спільний заповіт змінювати вже не можна. Тобто навіть якщо обставини зміняться і, припустимо, після смерті чоловіка його дружина захоче заповідати їх спільне майно не сину, а внучатому племіннику, то нічого у неї не вийде, оскільки спільний заповіт є узгодженою волею обох членів подружжя і без обопільної згоди змінюватися не може.

 

Як уже згадувалося раніше, трапляються ситуації, коли спадкоємець не може або не хоче приймати спадщину. У цьому випадку заповідач може підпризначити спадкоємця. Це означає, що заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її чи відмовиться від її прийняття або буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (ст. 1244 ЦК). Отже, наприклад, якщо на момент відкриття спадщини в одного із синів заповідача, якому заповідано будинок, не народилася дитина, будинок успадкує внук спадкодавця.

 

Спадкодавець має право встановити в заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів чи іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (ст. 1246 ЦК). Наприклад, заповідач може встановити для земельної ділянки, що передається у спадщину за заповітом, право проходу для сусідів ділянкою в напрямку до залізничної станції.

 

Як і раніше, заповіт складається в письмовій формі, підписується спадкодавцем і засвідчується нотаріусом чи іншими уповноваженими особами (ст. 1247 ЦК). Але в цій процедурі з'явилися й новації.

 

Так, заповідач може скласти секретний заповіт. При цьому нотаріус при посвідченні заповіту з ним не ознайомлюється. Особа, яка склала секретний заповіт, віддає його нотаріусу в заклеєному конверті. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою та у присутності заповідача поміщає його в інший конверт і опечатує (ч. 2 ст. 1249 ЦК). Після того як нотаріус дізнається про відкриття спадщини, він призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їх місце проживання йому відомо, або здійснює таке повідомлення у друкованих засобах масової інформації. У присутності зацікавлених осіб і двох свідків нотаріус відкриває конверт, в якому зберігався заповіт, і оголошує його зміст (ст. 1250 ЦК).

 

Ще одна новація – посвідчення заповіту при свідках. Закон установив як обов'язкові випадки присутності при посвідченні заповіту не менше двох свідків (якщо заповідач не може з об'єктивних причин сам прочитати свій заповіт і якщо заповіт посвідчується не нотаріусом), так і правило, згідно з яким за наявності бажання заповідача посвідчення заповіту здійснюється при свідках (ст. 1253 ЦК).

 

Як і чинний раніше, новий ЦК не обмежує право заповідача вносити до заповіту зміни, скасовувати його, складати новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить (ст. 1254 ЦК). При цьому попередній заповіт, скасований подальшим, уже не відновлюється, навіть якщо подальший заповіт було скасовано чи визнано недійсним (за винятком випадків, коли наслідком недійсності заповіту було те, що заповідач перебував у неосудному стані або під впливом насильства).

 

Тлумачення заповіту може бути здійснено після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом (ст. 1256 ЦК). Окремо в законі відзначається про можливість визнання заповіту недійсним. Так, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та засвідчення, є нікчемним (ч. 1 ст. 1257 ЦК), і звертатися до суду з позовом про визнання його недійсним немає потреби. Якщо ж буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, зацікавлена особа може звернутися до суду з позовом про визнання такого заповіту (повністю або в частині) недійсним (ч. 2 ст. 1257 ЦК).

 

Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцю заповіту). Наприклад, якщо потрібно простежити, чи виконали спадкоємці умови заповіту (чи народилася у спадкоємця дитина, чи відслужив онук в армії тощо), від виконання яких залежить, чи буде цих осіб допущено до спадкування. Спадкоємці мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача (ст. 1287 ЦК). Виконавця заповіту може бути призначено нотаріусом за місцем відкриття спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього вимагають інтереси спадкоємців. Виконавцю за його послуги, звичайно, потрібно платити. Заповідач має право визначити в заповіті те майно (у натурі або у грошах), яке виконавець заповіту має право отримати зі складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень. Якщо розмір плати не визначено заповідачем, його може бути визначено за домовленістю виконавця заповіту і спадкоємців, а у разі спору – судом (ст. 1291 ЦК).

 

Якщо спадкодавець заповіту не залишив, спадкоємцями стають ті особи, яких такими визначив закон.

 

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово (ст. 1258 ЦК). Якщо в черзі є хоча б один спадкоємець, то подальшим чергам, як мовиться, уже нічого «не світить». Тобто спадкоємці попередньої черги (хоча б одна людина) усувають від спадкування наступні черги. Щоправда, із цього правила є й винятки. Так, черговість отримання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінено нотаріально засвідченим договором зацікавлених спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушувати прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частину в спадщині (ч. 1 ст. 1259 ЦК). Для спадкоємців «нижніх» черг є ще одна надія: відповідно до ч. 2 ст. 1259 суд може допустити спадкоємця з іншої черги в чергу, що успадковує, якщо така особа «...опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані».

 

Новий ЦК, на відміну від старого, який передбачав дві черги, передбачає 5 черг:

 

1.      Діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, і батьки.

2.      Рідні брати і сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

3.      Рідні дядько і тітка спадкодавця.

4.      Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше ніж п'ять років до моменту відкриття спадщини (як бачимо, «цивільний» шлюб не дуже сприяє отриманню спадщини).

5.      Інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, а також утриманці, які не були членами сім'ї спадкодавця.

 

У разі якщо спадкоємця за законом на момент відкриття спадщини вже не буде в живих, уся спадкова маса (майно), яку він міг би успадкувати, переходить до інших спадкоємців цієї ж черги (або до наступної черги, якщо померлий був останнім у черзі спадкування). Але для деяких родичів спадкодавця закон установив винятки з цього правила («спадкування за правом представлення»). Так:

 

–        внуки, правнуки спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їх матері, батькові, бабі, діду, якби вони були живі на момент відкриття спадщини;

–        прабаба, прадід успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їх дітям (бабі, діду спадкодавця), якби вони були живі на момент відкриття спадщини;

–        племінники спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їх матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живі на момент відкриття спадщини;

–        двоюрідні брати і сестри спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка б належала за законом їх матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живі на момент відкриття спадщини.

 

Частини у спадщині кожного зі спадкоємців за законом є рівними (ст. 1267, ст. 1278 ЦК). Спадкоємці можуть домовитися і про інший розподіл частин спадщини. Для цього їм вистачить усної угоди, а якщо домовленість стосується нерухомого майна, потрібно укладати письмовий договір і засвідчувати його у нотаріуса.

 

Як і раніше, строк для прийняття спадщини – 6 місяців із моменту відкриття спадщини (ст. 1270 ЦК). Якщо право на спадкування залежить від інших спадкоємців (наприклад, якщо спадкоємець відмовиться від спадщини, а особу підпризначено спадкоємцем на цей випадок), то для прийняття спадщини закон відводить 3 місяці. Якщо спадкоємець пропустив зазначений строк, то вважається, що він не прийняв спадщину (ст. 1272 ЦК). Причини пропуску можуть бути різні, і в разі якщо така причина поважна, суд може дати спадкоємцю додатковий строк для прийняття спадщини, а якщо всі спадкоємці не заперечуватимуть, то незалежно від ступеня поважності причини пропуску згаданий строк також підлягає продовженню.

 

Як уже відзначалося, спадкоємець може відмовитися від спадщини, подавши відповідну заяву. На відміну від старого ЦК, який визнавав таку відмову «безвідкличною», новий ЦК дозволяє відкликати свою відмову у строки, установлені для прийняття спадщини (ч. 6 ст. 1273 ЦК).

 

Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого зі спадкоємців за законом незалежно від черги (ст. 1274 ЦК). Раніше (у старому ЦК) допускалася відмова також і на користь держави та інших юридичних осіб (мабуть, це вважалося патріотичним і особливо віталося, якщо спадщина була походженням «з-за кордону»). Тепер же новий ЦК цього не допускає, щоб усі родичі мали шанс отримати спадщину.

 

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою (інакше кажучи, – нічиєю) за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ст. 1277 ЦК). Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

 

Якщо у спадкодавця були борги і спадкоємці знали про це, вони зобов'язані повідомити кредиторів спадкодавця про відкриття спадщини. Кредитору спадкодавця потрібно протягом шести місяців із моменту, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, котрий не пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, у строки, установлені законом, позбавляється права вимоги.

 

Спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості успадкованого майна. Кожний зі спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, що відповідає його частині у спадщині (ст. 1282 ЦК).

 

Однією з новацій, передбачених новим ЦК, є спадковий договір. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача (ст. 1302 ЦК). Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.

 

Набувач за спадковим договором має виконувати дії як майнового, так і немайнового характеру. Спадковий договір може покласти на набувача обов'язок здійснити ці дії як до відкриття спадщини, так і після цього.

 

Спадковий договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. На майно, зазначене у спадковому договорі, нотаріус, який засвідчив цей договір, накладає заборону відчуження (ст. 1307 ЦК). Це майно не можна заповідати, продати або відчужувати іншим способом. Відчужувач може призначити спеціальну особу, яка стежитиме за тим, як набувач виконує умови спадкового договору. Ось тільки подати позов про розірвання спадкового договору у зв'язку з невиконанням (неналежним виконанням) набувачем своїх зобов'язань може тільки сам відчужувач (ст. 1308 ЦК). А це означає, що особа, яка стежить за виконанням спадкового договору, після смерті відчужувача та у разі, якщо набувач не виконуватиме договір, нічого зробити не зможе – не передбачив ЦК відповідного механізму. На жаль...

Источник: