Ринок цінних паперів
Законодавство, що регулює ринок цінних паперів, далеке від досконалості. Проте сам ринок є, він функціонує й розвивається; він впливає на положення справ у державі й сприяє розвитку підприємництва.
Раніше, до настання ринкових відносин, у повністю націоналізованій економіці, оборот цінних паперів був дуже невеликим і був представлений державними облігаціями (цільовими й нецільовими), ощадними книжками на пред'явника, виграшними лотерейними квитками. Між юридичними особами використовувалися рахункові чеки. З розвитком ринкових відносин збільшилася кількість видів цінних паперів і став формуватися фондовий ринок.
Відносно серйозно ринок цінних паперів почав працювати в Україні в 1991 році й тоді ж почалася активна законотворчість у цій області.
У цілому, чинне законодавство найбільше повно регулює такі питання, як допуск тих або інших осіб на ринок цінних паперів, порядок і умови ліцензування професійних учасників. Останнім часом з'являється усе більше нормативних актів, присвячених питанням захисту прав і інтересів інвесторів, а також посиленню державного контролю в даній сфері.
Важливим етапом в розвитку законодавства про цінні папери стало набрання чинності з 01 січня 2004 р. нового Цивільного Кодексу України, що був розроблений на основі практичного досвіду правового регулювання ринкових відносин.
ЦК України включив у себе чітко певні категорії правових інститутів, що регулюють майнові права, здійснення або передача яких можливі при пред'явленні цінного папера.
Цінні папери - необхідний атрибут усякого ринкового господарства. Раніше у внутрішньому цивільному обороті перебувала лише мінімальна кількість цінних паперів, в основному випущені (емітованих) державою: облігації, пред'явницькі ощадкнижки й акредитиви, що виграли лотерейні квитки, а в розрахунках між юридичними особами міг використовуватися рахунковий чек.
З переходом до ринкової економіки оборот цінних паперів різко зріс, став формуватися їхній ринок. Правда він стосувався лише так званих “фондових”, або “інвестиційних”, цінних паперів - акцій і облігацій, а головне, одержав украй незадовільну правову регламентацію, недоліки якої склали базу для багатьох зловживань.
Найважливішими завданнями ринку цінних паперів є забезпечення гнучкого міжгалузевого перерозподілу інвестиційних ресурсів, залучення інвестицій на вітчизняні підприємства, створення умов для стимулювання нагромаджень і наступного їхнього інвестування. Для рішення цих завдань необхідно було створити надійну правову базу.
На основі всього накопиченого досвіду, а також з урахування іноземного досвіду був прийнятий Закон України „Про цінні папери та фондовий ринок” – основний закон, який дає визначення типів цінних паперів, які можуть існувати в нашій країні та порядок їх обігу.
Одне з головних завдань, що має вирішити Закон, - максимальний захист прав інвесторів і забезпечення правопорядку на ринку, при якому його учасники чітко виконують вимоги законодавства.
Один із принципів, закріплених у Законі, - сполучення вертикально-владного державного регулювання із саморегулюванням. Саморегульовані організації одержують блок повноважень і законний статус, а єдина державна політика на фондовому ринку забезпечується шляхом концентрації повноважень у цій сфері в одному органі – Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку ринку, при цьому ряд функцій зберігається за Національним банком, Кабінетом міністрів. ДКЦПФР підкоряється безпосередньо Президентові Україи, і цей факт свідчить про ту значимість, що надається фондовому ринку в економіці.
У законі покладений початок установленню відповідальності за використання інсайдерської інформації, а також виділена інформація на ринку цінних паперів як система відносин.
Таким чином, Закон вносить упорядкованість і стабільність на ринку, без якого його інтенсивний і якісний розвиток практично неможливо.
Ринок цінних паперів є сферою відносин, що бурхливо розвивається останні кілька років. Це ставиться не тільки до появи нових фінансових інструментів, нових сегментів інфраструктури ринку, але й до численних спроб їхнього законодавчого регулювання.
Регулювання питань емісії будь-яких видів цінних паперів споконвічно повинне мати на меті захищати інтереси інвесторів, що набувають права власності на цінні папери. Завдання забезпечення захисту інвесторів може бути виконане, по-перше, шляхом установлення вимог до емітента, які б забезпечували виконання зобов'язань, прийнятих на себе емітентом, по-друге, шляхом установлення правил, що регламентують із достатньою визначеністю процедуру примусового виконання зобов'язань, прийнятих на себе емітентом. Якщо в ролі емітента виявляється держава, необхідність забезпечення виконання зазначених завдань зростає, оскільки в цьому випадку й самим боржником, і тим, хто забезпечує примусову дію відносно боржника є одна і та ж сама особа (держава), протистоїть вона приватній особі - інвесторові. У цьому зв'язку розробка детальних правил, що визначають порядок емісії державних цінних паперів, має принципове значення.
Зараз можна говорити лише про фрагментарність регулювання питань емісії державних цінних паперів. У результаті всякий випуск окремого виду цінних паперів супроводжується прийняттям спеціального нормативного акту (або декількох актів), що регламентують питання емісії й обігу конкретного виду цінних паперів.
У поточному законодавстві не охоплені питання, пов'язані з міжбіржевим клірингом і погашенням зобов'язань по цінних паперах, ф'ючерсних і опціонних угод; цінні папери відділені від інвестиційних ризиків і інвестиційних інструментів. Основні напрямки вдосконалювання законодавства про цінні папери випливають із нижченаведених висновків.
У результаті перетворення державної власності в акціонерну, злиття, поглинання, трансформації різних правових форм організації бізнесу, відбувся процес створення великих промислових, фінансових, комерційних і некомерційних об'єднань (концернів), які у світовій господарській практиці називаються корпораціями або акціонерними компаніями.
Чинні правові документи в області ринку цінних паперів не охоплюють всю сукупність актів, прийнятих по ходу реалізації державної програми приватизації, становлення українського ринку цінних паперів і розвитку корпоративних структур, оскільки кількість таких актів являє собою низку законодавчих актів і відомчих інструкцій, які швидко змінюються і доповнюють один одного, а часто і протирічать один одного. Видавниками таких актів є Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Фонд державного майна України, Міністерство фінансів, Національний банк, тощо.
Причиною такого спонтанного розвитку акціонерного права й правового регулювання ринку цінних паперів у цілому є специфіка приватизації в Україні, коли основною базою створення більшості акціонерних товариств були колишні державні підприємства.
Необхідно забезпечити державний контроль за ринком цінних паперів не тільки через розвиток правових норм про форми, злиття, установу й функціонуванні акціонерних товариств, корпорацій, концернів (фінансово-промислових груп), але й через правове регулювання процесу обігу цінних паперів на вільному ринку. У міжнародній практиці немає єдиної думки про ефективність і всеосяжність застосовуваних методів, але є загальний принцип: процес повинен бути підлеглий законодавчому регулюванню, у іншому випадку можливе встановлення небажаного контролю з боку окремих осіб або угруповань за фондовим ринком, монополізація виробництва, здійснення несумлінної конкуренції, створення фіктивного фондового ринку.
Учасники російського ринку цінних паперів мають загальне завдання - одержання прибутку. Саме під впливом джерел і умов, при котрих він утворюється, і складається структура вітчизняного фондового ринку.
Оскільки управляти економікою може тільки той, хто володіє власністю, те й ринок цінних паперів здобуває особливу економічну й історичну значимість.
Як і будь-який інший ринок, фондовий ринок України складається з попиту, пропозиції та ціни, що їх врівноважує. Попит створюється компаніями, а з деяких пір і державою, котрій не вистачає власних доходів для фінансування інвестицій. Бізнес і уряди виступають на фондовий ринок чистими позичальниками (більше позичають, ніж дають в борг), а чистими кредитором є населення, особистий сектор, у якого з різних причин дохід перевищує суму видатків на поточне споживання й інвестиції в матеріальні активи (головним чином житло).
Роль фондового ринку як інструмента ринкового регулювання повинна розглядатися особливо, оскільки його закономірності дуже складні і неоднозначні й представляють особливий комерційний інтерес. До того ж до цього часу вважається, що виявити ці закономірності із прийнятною точністю практично нереально.
Склад учасників ринку цінних паперів залежить від того рівня на якому перебуває виробництво в країні, її банківська система, а також економічні функції держави. Цим визначається спосіб фінансування виробництва і державних видатків. Важливим є також і обсяг накопичення коштів у населення понад задоволення необхідних поточних потреб.
Якщо дрібне виробництво фінансується за рахунок власних накопичень і капіталів власників - власників виробництва та банківських кредитів, а велике акціонерне виробництво фінансує свої капітальні витрати майже повністю за рахунок емісії акцій і облігацій. Результатом є відділення власності й фінансування підприємств від самого виробництва. Держава в особі центрального уряду й місцевих органів влади згодом усе більшою мірою прибігає до запозичення коштів для фінансування бюджетних видатків на додаток до стягнення податків, а також в інтервалах між надходженнями податків. Головну масу емітентів акцій становлять нефінансові компанії. вони ж випускають середньострокові й довгострокові облігації, призначені як для поповнення їхнього основного капіталу, так і для реалізації різних інвестиційних програм, пов'язаних з розширенням і модернізацією виробництва.
Уряд випускає боргові зобов'язання широкого спектру строків від казначейських векселів строком в 3 місяці до облігацій строком 30, а іноді й 50 років.
Таким чином, емітентами цінних паперів в Україні є ті, хто зацікавлений у короткостроковому або довгостроковому фінансуванні своїх поточних і капітальних видатків і при цьому може довести, що йому як позичальникові, боржникові й підприємцеві можна довіряти.
Взагалі емітенти цінних паперів можуть самі розмістити (тобто продати) свої зобов'язання у вигляді цінних паперів. Однак складний механізм емісії в умовах конкуренції, потреба в гарантованому розміщенні цінних паперів вимагає не тільки більших видатків, але й професійних знань, спеціалізації, навичок. Тому емітенти в переважній більшості випадків користуються послугами професійних посередників - банків, фінансових посередників, інвестиційних компаній. Всі вони в цьому випадку, як організатори й гаранти, є посередниками на ринку цінних паперів. Ті, хто вкладає кошти в цінні папери з метою отримання доходу, є інвесторами. На ринку грошових цінних паперів у якості інвесторів домінують банки, які в той же час як посередники частково розміщають короткострокові папери у своїх клієнтів. На ринку пайових цінних паперів спостерігається історична еволюція від переваги індивідуальних інвесторів до домінування інституційних інвесторів. Поява інституційних інвесторів - важливий етап у розвитку ринку цінних паперів. Виникає можливість надзвичайного розширення кола покупців фінансових інструментів, і відповідно розосередження ризику інвестування коштів у цінні папери.
Приватні особи, як маса, населення починають вкладати кошти в цінні папери лише тоді, коли вони досягають достатнього рівня особистого багатства, яким потрібно управляти, тобто тримати у формі капіталу - фінансових активів, що приносять дохід.
Источник:
|
